Невідомий Шевченко

Тарасові музи

Любов — господня благодать!

Уже давно звернув я увагу на те, що більшість біографів-шевченкознавців основну увагу приділяють творчості поета, акцентуючи на роках кріпацтва, заслання. І мало написано про його душевні почуття, зокрема про його кохання. Адже він, крім усього, що стосується його геніальності, був ще й хлопцем, парубком і, нарешті, реальним мужчиною.

Сучасний шевченкознавець зі США (штат Массачусетс) Григорій Грабович у книзі «Шевченко, якого ми не знаємо» (Київ, 2000), коментуючи маловідомий широкому загалові оголений автопортрет поета, намальований у 1848—49 роках в період косаральської експедиції, пише: «Момент цнотливості, святенництва приховує не так страх перед сексуальністю, як іще глибший страх перед дійсністю, перед тим, що Шевченко постане перед нами не як віртуальна постать, а як достеменно реальна людина, зі статтю — і тим самим примусить нас бачити його в дорослому, а не інфантильному плані».

Отже, дослідження теми любові в житті Тараса Григоровича є певною спробою подальшого прочинення дверей до складної і своєрідної душі поета. З одного боку. А з другого, відкриваючи в Шевченкові все більше земного, людяного, ми дедалі більше осягаємо його геніальність, наближаємося до пізнання філософії його впливу на долю України.

Будучи емоційною і чутливою натурою, Т.Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Однак лиха недоля переслідувала його все життя, не даючи йому щастя жити у шлюбі, у любові з дружиною, про яку мріяв, особливо в останні роки свого життя.

То хто ж вони були, ті музи, які надихали поета, які давали йому втіху і навівали смуток, які любили його, яких любив він? Їх було чимало, але зупинимося на трьох жіночих постатях.

Княжна Варвара Миколаївна

...Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил —

такими рядками закінчується присвята до поеми «Тризна», створеної Т.Шевченком в Яготині. Перед присвятою після заголовку написано : «На память 9 ноября 1843 года. Княжне Варваре Николаевне Репниной».

Що ж це за особлива дата, яку закарбував поет?

Містечко Яготин Полтавської губернії (тепер райцентр Київської області) лежить неподалік Мосівки і Березової Рудки, де бував Шевченко влітку 1843 року, коли вільно подорожував по Україні як поет і художник. Вперше сюди він завітав у липні, а з жовтня 43-го по жовтень 44-го року з перервами мешкав у сімействі Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського — князя, генерала, старшого брата декабриста С.Волконського.

Дочка князя, 35-річна Варвара, захопилася талантом і поезією Шевченка й закохалася в нього на все життя. Оскільки кохання не було взаємним, то княжна вирішила, що їй Богом призначено стати ангелом-охоронцем поета, і всіма силами своєї душі боролася з жагучим почуттям. У листах до наставника молодості француза Ш.Ейнара вона відверто писала про свої душевні муки: «Я підлим чином, цілими годинами віддаюсь у владу своєї уяви, яка малює мені палкі картини жаги, а іноді й похітливості».

Поет з великою повагою поставився до трепетного почуття Варвари, але не міг примусити серце відповісти на щире кохання.

Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірлива дружба, яка не переривалася майже до останніх років життя Т.Шевченка.

Варвара Рєпніна була надзвичайною людиною з цікавою біографією. Народилася вона в 1808 році. Дитинство минуло в Західній Європі, де батько служив посланником, а в 1814 році — був віце-королем Саксонії. Трирічною дитиною вона запам’ятала в Парижі комету 1811 року, гралася, як вона згадувала, «з дітьми королів». Після невдалого роману женихів не траплялося. Широке коло знайомств на батьківщині, різноманітні події зовнішнього характеру не задовольняли палкого прагнення кохання. Пробуджений пізній еротизм задовольнявся мріями.

Розумна, освічена, знавець кількох мов, талановита письменниця прагнула діяльності. І Рєпніна починає боротися проти того негативного, що, на її думку, оточувало поета. Захоплюючись його талантом, княжна дивувалася, як він може годинами говорити про порожні речі. Вона обурювалася, коли він вступив до так званого товариства мочемордія — це було коло любителів випити, що гуртувалося навколо основного організатора, Віктора Закревського, брата Платона, який доводився чоловіком Ганні Закревській. Знаючи про почуття Тараса Григоровича до Ганни, княжна Варвара ще й терзала себе ревнощами. Тим часом це товариство було певною формою протесту проти всілякої фальші життя. І молоді люди, усамітнившись, не лише «мочили морди» у вині, а й говорили про наболіле, обговорювали й аналізували події, що турбували суспільство.

І княжна починає надокучати поетові своїми настановами, направляючи його на путь істинний. Натура Шевченка, який ненавидів усіляке рабство і всяку опіку над собою, опиралася й протестувала проти цих настанов Варвари Миколаївни.

Княжна хотіла стати музою і моральним наставником поета, не взявши до уваги того, що талановиту людину не можна тримати в рамках, які інколи бувають гіршими за кайдани.

Одного разу, довідавшись, що Шевченко під час вечірки дозволив собі випити більше, ніж, як їй здавалося, можна, княжна висловила йому письмову догану, написану у формі пишномовної алегорії. І 9 листопада 1843 року вручила поетові цю записку разом з переписаними начисто його віршами, чекаючи увечері відповіді. Та Шевченко, прийшовши у вітальню, жартував так, ніби нічого не сталося, хоча потім кілька днів уникав спільного чаювання.

Та щойно поет з’явився, як Рєпніна почала докоряти йому, що він весь вечір говорив якісь дурниці. По закінченні нотації запала тиша, і Шевченко мовив: «Тихий янгол пролетів». «Ви вмієте розмовляти з ангелами, — сказала княжна, — то розкажіть, що вони вам говорять». Тарас Григорович схопив аркуш паперу, перо і написав княжні присвяту до твору, який пообіцяв вручити згодом. Перед присвятою було написано «На пам’ять 9 листопада». Варвара Миколаївна торжествувала.

Всі ці події не зашкодили їхній щирій дружбі, дружбі з усією родиною Рєпніних. Адже завдяки клопотанню Рєпніних міністр освіти на початку 1847 року призначив Т.Шевченка професором малювання в Київському університеті.

Варвара Миколаївна допомагала розповсюджувати естампи «Живописної України», створені Шевченком. Вона листувалася з поетом під час його заслання. Збереглося вісім листів Шевченка і 16 — Рєпніної. Вона зверталася у «третій відділ» (орган політичного розшуку і слідства) з проханням полегшити долю поета, внаслідок чого їй взагалі заборонили листуватися з Шевченком.

1858 року, повертаючись із заслання, Тарас Григорович кілька разів відвідав давно не баченого друга, 50-літню княгиню, яка на той час жила в Москві і «щасливо перемінилася, стала гладшою і молодішою», як зазначав Шевченко. Остання їхня зустріч відбулася 24 березня.

В.Рєпніна надовго пережила свого кумира і померла на 83-му році життя, 1891 року.

«Миле, чарівне створіння»

Коли Т.Шевченко нарешті прибув до Петербурга, мрія створити сім’ю заволоділа його серцем. Інколи він навіть говорив, що йому байдуже, з ким одружитися, — лишень була б це проста дівчина з рідних країв, і щоб він, старий, подобався їй.

І ось поет їде в рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену.

Дорогою з Нижнього до Петербурга Шевченко затримався на кілька днів у Москві, де відвідав родину Максимовичів. Михайло Олексійович Максимович, давній знайомий Тараса Григоровича, — український вчений, природознавець, історик, фольклорист і мовознавець, був першим ректором Київського університету (1834—1835 р.р.), — на честь поета влаштував обід. Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того ж вечора подарував автограф одного з найкращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати», написаний ще в казематі Петропавлівки перед засланням. У щоденнику з’явився запис: «Заехали к Максимовичу... Хозяйки его не застали дома... Вскоре явилась и она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, непосредственный тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее и чистое добро? И грустно и завидно...»

М.Максимовичу на той час було 50 років, а скільки було його дружині Марії Василівні — невідомо, але якщо судити з портрета, намальованого Шевченком у 1859 році, то, як на мене, десь близько 20 і не більше 25-ти. Там, у Москві, вона нібито пообіцяла допомогти поетові знайти в Україні наречену.

Тарас Шевченко і Марія Максимович листувалися. Поет навіть в одному з листів вислав їй своє перше фото. Ось кілька фраз із листа Тараса Григоровича до Марії Василівни.

«Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби».

«...як Бог та ви поможете, то, може, й одружуся».

«Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкавеє письмо... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас (? — Ю.К.) і заховаться».

Тому, прибувши в Україну на початку червня, 13-го він уже був у подружжя Максимовичів на хуторі Михайлова Гора (тепер у складі с.Прохорівки Канівського району Черкаської області, зберігся будинок, у якому жив поет, і старезний шевченківський дуб). Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою «Марія».

І помолилася Марія

Перед апостолом. Горить

Огонь тихенько на кабиці*,

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

Дещо вільне, неканонічне трактування святого сімейства наштовхнуло окремих дослідників на аналогію з реальними подіями, які могли відбутися на Михайловій Горі: гість — апостол, старий тесляр і його наймичка — «пренепорочная благая» Марія, майбутня мати. Припускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією Максимович, бо через дев’ять місяців після відвідин поета у неї народився син. До цього дітей у Максимовичів не було. Інші дослідники життя поета відкидають цю версію, посилаючись на те, що порядність Шевченка не дозволила б йому переступити межу, за якою починається зрада друга, а задушевні і ніжні розмови з Марією Максимович стосувалися лише вибору нареченої.

Хоч, на мою думку, якщо уважно приглянутися до портрета господині, намальованого Тарасом Григоровичем за ці досить короткі відвідини Максимовичів (13—25 червня), то можна зробити висновок, що доти він нікого з жіноцтва не писав з таким натхненням, з такою душевністю. Її надзвичайно замріяні очі, її особливо сяючий вираз обличчя, серпанковий ореол навколо голови — все свідчить про те, що образ цей створений закоханим художником, який обожнював свою модель. І міг же Шевченко одного разу відбити наречену у друга Сошенка... Відомо, що, перебуваючи у Максимовичів, поет багато часу проводить у полі, де малює, в розмовах із селянами, а також у спілкуванні з Марією Василівною.

І, мабуть, не випадково менш як за місяць Шевченко, побувавши на батьківщині в Кирилівці, а також у Городищі, Млієві (у Платона Симиренка), спробувавши одружитися з наймичкою Харитиною в Корсуні, — знову спрямовує свої стопи на хутір Максимовичів. Неподалік їхнього саду його заарештовують, не пояснивши причини. Як згодом з’ясувалося, нібито за богохульство та за підбурювання людей.

Перебуваючи під арештом, Шевченко пише кілька листів до Максимовичів, з яких видно, що знову хоче побувати на Михайловій Горі, та сумнівається, «чи швидко нам доведеться бачитися».

У серпні 1859 року Т.Г.Шевченка було звільнено з-під арешту і надано дозвіл, як наказ, — виїхати до Петербурга.

На жаль, про подальшу долю Марії Максимович та її сина нічого не відомо...

«Моя ти любо!»

В дачному селищі Стрельна біля Петербурга в червні 1860 року на дачі Надії Забіли, української поміщиці, Шевченко знайомиться з наймичкою, колишньою кріпачкою, 20-літньою Ликерою Полусмаковою.

Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович — вона полонить душу поета, пробуджуючи знову, вкотре, надію знайти милу серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, який так і називає «Ликері»:

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені.

Зачарований Шевченко не слухає нічиїх вмовлянь. Ліниву неохайність Ликери вважає селянською простотою, а пожадливість — життєвою мудрістю. Молода, свіжа, трохи грубувата, не дуже красива, зате з чудовим русявим волоссям, тонка у стані, пишна у плечах, з вишневими вустами і з гордовитою поставою, що й зачарувало, і обмануло поета. Та, як з’ясувалося, ця зовнішність приховувала звичайне самолюбство, лінощі, жадобу до подарунків, пихатість та ще й неохайність. Шевченко вважав, що «нечепурна жінка і циганові не дружина».

Але закоханий не бачить темних плям на сонці свого кохання.

Легендарний скульптор, цар Кіпру, Пігмаліон спочатку створив зі слонової кістки Галатею, свій ідеал дівчини, а потім у неї закохався. Шевченко ж навпаки — спочатку закохувався, а потім починав з коханої творити дівчину своєї мрії. Тому, закохавшись у Ликеру, поет багато часу проводить з нею в розмовах, за останні гроші купує їй одяг, взуття, гостинці, присвячує їй вірші, малює портрет, поселяє її в окрему кімнату, наймає їй учителя, який починає залицятися до дорученої йому учениці.

Ликера з наївним цинізмом зізнавалася хазяйці, що вона не любить свого жениха, бо «він старий і поганий та ще й сердитий», а йде за нього заміж, бо, кажуть, що він багатий, та й заради того, щоб позлити своїх подруг. А поет і не здогадувався, яка невдячна була його мила, його ідеал золотих мрій, і тому вже ніби йшлося до одруження...

Нареченій шили посаг, а Шевченко старанно готувався до весілля, до сімейного життя...

З радістю і захопленням Тарас Григорович сповіщає свого родича Варфоломія Шевченка про майбутнє одруження у листі від 25 серпня 1860 року: «Поберемося ми після Покрови... Отаке-то скоїлося! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою-сиротою і наймичкою. Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною трапилось».

Аж раптом — розрив! Дехто вбачає причину його в тому, що одного разу Шевченко, несподівано прийшовши додому, застав Ликеру в обіймах вчителя. Інші розповідають, що нібито між ними сталася якась дріб’язкова сварка: Тарас звинуватив Ликеру в неохайності, а вона його обізвала «старим і поганим». Так чи так, а Шевченко через кілька днів у присутності хазяйки квартири, в якій мешкала Ликера, спочатку спокійно запитав, чи він хоч коли-небудь, хоч чим-небудь скривдив її, і, почувши у відповідь «ні», страшенно розлютився, звів руки догори, затупотів ногами і не своїм голосом закричав: «Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю! Усе оддай мені! Усе оддай!.. до нитки оддай!.. і старих подраних черевиків я тобі не подарую!..» Ликера прожогом, як шкодлива кішечка, вискочила з хати. З огляду на таку міру обурення Шевченка, можна гадати, що версія розриву через обійми вчителя вірогідніша. Одного разу, у вересні 1860 року, до Шевченка зайшов його давній приятель. На мольберті лежав портрет Ликерії, його розглядав Тарас. Потім він нервово схопив цей портрет і кинув під стіл. При цьому сказав: «Чи не спробувати ще раз? Востаннє? Не довелося з кріпачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що ... панночка...». А далі, зітхнувши, промовив: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене...»

Не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству, — так доречно сказала одна художниця у спогадах про Шевченка.

Навіть присвоєння Тарасу Григоровичу 2 вересня 1860 року звання академіка гравірування не розвіяло його смутку.

Друзі зазначали, що Тарас, який особливо вмів розважати жінок, після невдачі у сватанні з Ликерою взагалі почав недружелюбно ставитися до них. Всі, хто бачив Шевченка після розриву з Ликерою, відзначають його сильну роздратованість. Та на зміну ненависті в душі поетовій поселяються біль і смуток за втраченими ілюзіями. Адже це була його остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович 27 вересня 1860 року у вірші, присвяченому Ликері, хоч на цей раз просто під літерою «Л».

«Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

Будучи неспроможною оцінити високу честь і святе покликання стати дружиною генія, народного поета, Ликерія одружилася з перукарем і жила в Царському Селі. Потім нібито вигнала п’яного чоловіка і сама утримувала перукарню. А в 1904 році раптово переїхала до Канева, де часто ходила на Тарасову могилу. В 1911 році приїздила до Москви на 50-ті роковини з дня смерті Т.Шевченка. Тоді ж було записано спогади про поета з її розповідей.

Померла Ликера Іванівна Полусмакова (Яковлєва за чоловіком) на 77-му році життя 1917 року.

Дитячи роки

Давно вже нема Країни мого Дитинства. Великої, могутньої і прекрасної. За пляшкою на трьох пропили її три іуди з ЦК КПРС. Поховали від імені своїх народів. Від мого імені.
Що ж, за 74 роки до цього поховали і країну Дитинства Тараса Шевченко. Велику, могутню, прекрасну.
Було в країнах нашого Дитинства всього. І прекрасного, і гіркого. Та нинішнє мерзенне животіння викидає з пам’яті все бридке, залишаючи тільки світлі спогади.
В ті часи, коли нинішні „ганьбісти”, смиренно сиділи по своїх закутках і на зборах старанно аплодували зверхникам, я не визнавав радянської влади. Чужою вона була мені. Діда, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха – розстріляли разом з заручниками, коли в 1922 році в Чернігові єврей-студент застрелив якогось жида з ВЧК. Тоді ж знищили родове склепіння Вербицьких-Рашевських-Голіциних, де був похований мій прадід- автор рядків „Ще не вмерли України”, друг останніх днів Тараса Шевченко, столовий дворянин Микола Андрійович Вербицький Антиох. Це в пам’ять Шевченко він разом з побратимами Тадеєм та Йосипом Рильськими, що разом з ним писали ці рядки, зрікся дворянства (нащадку багатого козака Павлу Чубинському і зрікатись не було чого. Він став дворянином по чину –дослужившись до дійсного статського радника). На його похованні молодший його побратим Михайло Коцюбинський охарактеризував його, як „народного руського вчителя”, що життя своє віддав служінню Людям, а не владі.Хто після чверть столітнього заслання повернувся в Україну Українцем...
Та що до цього було тим, хто навіть сина Коцюбинського згодом знищить...
В день свого повноліття я приносив присягу Роду. Присягав залишити людям пам’ять про предків і їх друзів, самим великим з яких був Тарас Шевченко. Небагато вже залишилось таких, котрі знають про нього те, що не знають інші. Я – один з них.
Колись, на випускному іспиті з української, мені вліпили кол і ледь не вигнали з комсомолу за те, що написав про кохання Тараса і Ганни Закревської. Про їх донечку Софію, названу в честь Софії Енгельгардт. В ті часи це було розцінено, як замах на добре ім’я великого поета-революціонера. Зараз, кожна бузина може поливати брудом наших Світочів, зате жиди, саме жиди, а не євреї, щедро оплачують і множать ті публікації. Бо Шевченко, як і Євген Гребінка, ненавидів жидів. Жидів, а не євреїв. Згадайте розповідь Куліша про те, як Тарас на пожежі кинувся рятувати добро бідного єврея з Подолу...
То ж дозвольте розповісти про Тараса те, що в радянські часи було надійно сховано в закритих архівах. Не по архівах я це знаю. По розповідям бабусі – Євгенії Львовні Кулішевої-Вербицької. Онуки Пантелеймона Куліша, невістки Миколи Вербицького, посестри Миколи Вороного. Ті розповіді я згодом перевіряв по стародрукам в найбільших бібліотеках Союзу, від Калінінграда до Петропавловська-на Камчатці і від Баку до Архангельська. Бо хоч я і вважав Радянську Владу чужою, та саме вона дала мені змогу отримати вищу освіту, захистити кандидатську, впроваджувати свої наукові розробки по всьому Союзу. Нажаль, я визнав Радянську Владу тільки в 1994. Коли переконався, що тоді була Влада, а зараз Зрада.
Це перша глава з моєї книги „Незнайомий Вам Тарас Шевченко”. Я виконую свою присягу. По Шевченка ж мені легко писати і тому, що ми обидва сироти. Тільки він всім світлим забов’язаний своїй пані - Софії Енгельгардт, я ж рідній бабусі – Євгенії Кулішеві-Вербицькій...
Моє дитинство протікало в Сіверському та Подільському краях. Дитинство Тараса протікало в самому серці древньої Русі, на Черкащині. Ця Мала Батьківщина і виховала в ньому ідеї панславізму. Ніколи він не був ні націоналістом, ні західником. Був слов’янофілом.
Він був бунтарем, та ніколи не був революціонером і гайдамаком. Бо з самого раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Не у злиднях народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм накаже панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного з тієї землі, що їм надав пан. Чи вони успадкували від батьків але Закон віддав її пану. Он Київський губернатор Бібіков подавав царю рапорт про те. Що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну чи жнива відробляти не 2 а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних...
Все що кріпак заробив на стороні залишалось йому. На зароблене він міг і сам викупитись і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенки, Ханенки, Семиренки вийшли з кріпаків. Сами себе викупили...
Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський пошлюбив не по вибору батьків, а по коханню, красуню Катерину Бойко, дочку заможного покозаченого кріпака Якима Бойко з Моринців.
У батьківському обійстю молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченко ще було четверо дітей. То ж Яким Бойко добився у управителя вільшанським кущем сіл пана Василя Енгельгарда, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Мокринцям, погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності , на жнива. Там вона і померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Розповіли йому про бездушність того помічника управителя. Напився він з горя і добряче накопав того нелюдяна це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель ротмістр Дмитренко, щоб його помічника копав власний кріпак? Віддав він Колесника в москалі.
Незабаром почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той Копій десь в чужій країні. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівоньку, свиней та овець, мали воли з возом і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахуванням, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним.
Та недовго було те раювання. Тарас народився 25.02.1814.а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась до Росії більша частина армії. Повернувся з армією і Колесник. Та не схотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а там живе сімейство його ненависного сусіда Бойко. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи навколо Моринець були величезні темні ліси з непролазними хащами. От в ті хащі й подався неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Олександра Кониського:
“Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: ”Хто і чого треба?” – а той відповідає: “ Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!” Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову, та ще й каже : “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!”.
А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків взялись в Тарасових поемах. Та звідти, з того чарівного світу Дитинства.
Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака Копій... А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму сину хату з ділянкою землі ? .І не думайте, що ті 200 рублів були як сьогоднішні 200 гривень. У наймах нині наш селянин отримує до 1000 гривень на рік. В ті ж часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля. Отож грошовиті були батьки у Григорія і його жінки, раз могли не займаючи ні в кого викласти 200 рублів...
Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу сам Тарас Шевченко:
“Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад ! Густий, темний, тихий...А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами ...”( повість “Княгиня”)
Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати дитинства в юності стають низенькими й тісними. Все відносно. Та от ділянка, яку купили батьки Григорію Шевченко разом з хатою, не була такою вже й маленькою. Опанас Маркович, який був у 60-ті роки Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить і на Київщині, при виділенні землі селянам по виході з кріпацтва , повинні були надати ту ділянку, якою вони і користувався, але не менш 7 десятин на сім’ю.(десятина = 1,029 га). Отож і у Григорія Шевченко було принаймні ті 7 гектарів ! Чи кожна селянська сім’я на тій же Черкащині має сьогодні таку ділянку землі ?
В цьому тихому саді, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голопопими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величним лопухом і дивився на хвильки свого ручая, які пливли кудись у безмежність...
Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами почуттів : зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі стрічаються при намаганнях пізнати вічно-розширюючийся всесвіт тими органами. Он сусідське дитинча любило їсти власні екстременти. Подібний схиб був і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві великий поет української землі. Хіба ж не символічно!
Від тої найпершої звички ласувати землею не позбавився і в ранньому дитинстві.
Повертався до вечері додому мурзатий, з різачкою в животі від з’їденої глини, та не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя.
Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя їхніх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилось 6 рочків, літом, коли батько поїхав чумакувати і прихопив з собою старшого братика Микиту, Тарас захотів подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на верхівку і вдалині, за зеленим полем і синім лісом побачив верхівки білої трьохголової церкви. Пішов він у те, чимось знайоме, далеке село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Та майже біля самих Моринців ,переходячи дорогою, натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів, Тарас Шевченко і йде до своєї хати в Кирилівці. Посміялись чумаки над географом-мандрівником і відвезли його до Кирилівки. Хоч Тарас і казав завжди, що мати дуже ним піклувалась, та не дуже то видно із його описів дитячого того життя. От як він сам описує про повернення після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків :
“На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу ; смотрю через перелаз во двор, а там, около хати, на темном, зеленом, баратном шпоріше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют ; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как буд-то посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов!Прийшов!” Подбежала ко мне,схватила меня на руки,понесла через двор и посадила в кружок вечерять,сказавши :”Сідай вечерять,приблудо!”...
Дивна якась материнська любов.Дитина щезла, невідомо куди, а всі крім старшої сестри нічого не помічають. Та коли я в такому ж віці (ми тоді жили в Янівському Лісництві Калинівського району на Вінниччині )пішов собі дорогою до сусіднього села і йшов собі так спокійненько до вечері, рідні підняли такий гвалт, що на пошуки малого мандрівника кинулось все лісництво. Натрапила на мене машина, яку послали в те сусіднє село за підмогою. Дідусь так випоров мене за ту мандрівку, що до цього часу пам’ятаю всі ті обставини. А Тарасові рідні - хоч би що! Неначе не помітили!
Батько Тараса був грамотним. Хотів щоб грамотними були й його діти. Якщо згадаєте, що брати столбового дворянина Віктора Забіли (побратим Тараса в майбутньому) були неписьменними, то зрозумієте, що Шевченки не були такими вже й бідаками. Отож коли Тарасу виповнилось 8 років, батько віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були більшою частиною польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Отож православні школи були рідкістю. Це у “действительного статського советника” графа Василя Енгельгарда і управителем був бувший однополчанин ,ротмістр у відставці українець Михайло Дмитренко, і церкви в його селах були православними, і вчили не латині, і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття. Сказати по правді, я не можу з цим сперечатись. Коли дід чи бабуся хотіли, щоб я щось запам’ятав на все життя, обов’язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Забілу, Марковича, Глібова. Тому й Присяга Роду супроводжувалась кров’ю на руці. Мабуть тому й діти даючи клятву побратимства скріпляють її кров’ю. Щоб запам’ятати на все життя. То ж не будемо ганити того дяка за те, що добряче лупцював учнів...Навчання Псалтирю тоді тривали біля двох років, після чого приступали до вивчення граматики. Та не довелось Тарасу зразу закінчити ті навчання. Ще йому й 9 не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина, яку видали заміж наприкінці січня 1823...А осінню, під час епідемії, захворіла і померла мати...Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному зробиш з дітьми мал-мала менше...Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини – Оксану, яка чотири роки тому овдовіла і залишилась з 3 малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Пошлюбив, хоч ще і 90 днів не пройшло з смерті дружини (вмерла 6 серпня, а нову дружину привів в дім 16 жовтня). Отож і не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом нова дружина. Гризлись між собою зведені діти. Тікав від тих сварок Григорій чумакувати, захоплював з собою Микиту. Раз, коли батько з Микитою чумакував, на постой в хату Шевченків прислали москаля. Не будемо казати, скільки він там жив і як його обслуговувала скучивши за Чоловіком Оксана, та коли настав час виходити в поход, зникли у того солдата три злотих. Ну на кого б могла подумати мачуха, на своїх рідних дітей? Найстаршим з тих чужих дітей був Тарас, от і вказала на нього, як на злодія. Втік Тарас з переляку в свою схованку в саду сусіда Жениха. Носила йому в схованку їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її і привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Зізнався він в крадіжці, а от місця не міг назвати. Адже вкрав ті гроші його зведений брат Степанко. Може ті солдатські три злотих і були початком того капіталу, який потім зробив з Степана Колесниковича Терещенко цукрозаводчика - засновника династії мільйонерів Терещенків...
Та після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих зведених-сестер, зрадниць, і того злодюжку Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Після цього дід Іван наказав Григорію брати в чумакування не Миколу, а Тараса. Миколу ж взявся навчати теслярству і стельмахуванню.
Став їздити Тарас з батьком до Єлісаветограду. Здійснились його мрії побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком. Їдеш день, два, три, а навколо все тей же степ, все такі ж ліски, все такі ж рідкі військові поселення...
Та й ті чумакування скоро закінчилися. Поїхав осінню 1824 батько до Києва. По дорозі назад промок, захворів. Ні лік у них не було, ні спокою дома. Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богу душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Взяв, бо ж наймиту треба платити, а племінник повинен був працювати за кусень хліба. Закінчилась посівна і випер дядько племінника назад до мачухи. А мачуха в цей час пустилась берегів з молодим дяком Богорським, який, виперши з школи Совгиря, став вчити дітей замість нього. Та яке там навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив його “поселитись в нього яко школяр і робітник”.Позаяк хлопцю вже виповнилось 11 і він вже вмів розрізняти, що варто робити, а що ні, дяк запропонував йому виконувати обов’язки “ консула”, а при відсутності дяка, читати над покійниками Псалтир за 20% від принесеного людьми. Тарас радо згодився. Адже це давало можливість позбавитись нарешті від гризні відьми-мачухи, а крім того, давало хоч якийсь заробіток, ще й можливість заслугувати повагу школярів, адже головним обов’язком ”консула» було слідкувати за успіхами у навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання.
Та от з прибутком від того “ консульства” було не дуже. Адже після того, як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, кинули школу і більшість учнів - адже Богорський майже весь свій час проводив не у школі, а у Оксани, Тарас же, хоч і напам’ять засвоїв Псалтир і міг сам навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг...Отож ті дні в Богорського Тарас згадував як найголодніші й найганебніші в його житті. Мало того, що він став величезним хабарником - ,як згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського:
“Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче...Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і “ консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви ,окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...”
Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо у якого злодюгу чи хабарника перетворився наш Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро і він наказав Якиму Бойко забрати сою дочку-хвойду назад у Моринці. Забрала вона своїх дітлахів і залишок скарбу, нагрузила на їхнього воза і поїхала до себе в Моринці з чужим добром, залишивши у хаті голі стіни. Хоч Микиті ще не виповнилось і 15, дід одружив його на сусідській дівчині і головою в домі став Микита. Дяк повернувся до школи. Та не для того, щоб навчати, а щоб пиячити. Все
що міг заробити Тарас на заупокойних, відбирав дяк. Різки учням став давати теж сам. Що ж Тарасу було з голоду вмирати? Адже під час тих пиятик дяк дбайливо тицяв у руку хлопця стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергової пиятики, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і зібравши свої речі пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Та дяк примусив його таскати на гору тяжкі відра з водою, розтирати фарбу-мідянку на залізному листі, а згоди вчити малярству так і не дав. Довелось Тарасу йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз. Та той дяк ще й вважав себе хіромантом. Подивившись на ліву долоню Тараса він заявив, що останній не має кабети ні до чого і відмовився брати його в навчання. Довелось повертатись Тарасу ні з чім до рідної домівки, де вже всім командував Микита. Брат його попробував навчити теслярству і стельмахству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, не дивлячись на те, що разом з ним пасла череду найкраща подруга-ровесниця його коханої сестри Яринки –Оксанка Коваленко ,у Тараса нічого не вийшло. Увільнила його громада з пастухів. Пішов у наймити до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він Тараса супроводжувати сина Яся у Шполу, продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мості через ставок, віз поламався і сливи полетіли у багно. Весь день хлопці витирали ті сливи від багнюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї комерції ієрея Кошиця, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилась своїми малярами, та там відмовились взяти його за учня.
Практичний дід Іван, бачачи, що хлопець пропада без роботи, упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком до доручень. Тоді кирилівським помічником у Дмитренко був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Дименко.
Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його чоловіколюбними ідеями, намагався чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його письму, якому так і не встигли навчити д'яки. Та сам Димовський був поляк. Всі книжки в нього були польські. Отож після церковно-слов' янської Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме на ній він навчився читати й писати. Ясно, що і розмовляти польською він теж навчився у Димовського. Та от у 1828 році вмер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з фактичною жінкою, польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому з братів.
Служив він у гвардії. Дослужився лише до штаб-ротмістра. Звання менше, ніж у управителя вільшанського куща маєтків Дмитренка. Після того, як отримав спадок. Його призначили ад’ютантом друга його батька, 75 річного Віленського генерал-губернатора графа О.Н.Римського-Корсакова.
Щоб показати, якій він цабе, до нового місця призначення. Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпаків. Він наказав Дмитренко сформувати йому цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, бачачи, як він хоче навчитись малювати, порадив хлопцю їхати з паном до Вільна. А коли той згодився, порекомендував його Дмитренко у склад того гвардійського екіпажу в ролі кімнатного художника. Для цього він навіть його до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького записав і той навчав Тараса азам мистецтва.
І от осінню 1829 року в Вільно з Вільшан виїхала валка возів, з якою їхав і кімнатний живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко.
Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так він пише, що в обов’язки козачка входило подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд...Насправді-.козачок це був хлопець для доручень, причому поза часто, інтимних доручень пана. Тобто козачок був наближеною особою, з всіма витікаючи ми з цього привілеями. Зазвичай, у панів було по одному козачку. Була ще дівчина для доручень при пані. Козачком при Павлу Васильовичу був Іван Нечипоренко. Отже Тарас таки був кімнатним художником та виконував окремі доручення пана та пані, головним чином -пані.
От саме пані, найпершій Віленській красуні, баронесі Софії Григорівні Енгельгардт і зобов’язаний Тарас тим світлим, що виніс він з Дитинства. Баронеса походила з остзейської гілки Роду Енгельгардтів, виховувалась в родині з масонськими поглядами на рівність людей, отже на відміну від чоловіка, бачила в Тарасі не бидло, а Людину. Це вона навчила його читати і писати по російськи. Він завдяки їй навіть став розуміти французьку. Та про це все вже в іншій новелі-есе. Адже з від’їздом до Вільно закінчилось Тарасове Дитинство. В якому залишились і покійні батько-з матір'ю, і сестра-берегиня Катерина, і улюблена сестра Яринка, і такий не по дитячому поважний брат Микита ,і його Передкохання – сусідська дівчинка Оксанка, і мудрий дід Іван і таки ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло і всі інші недруги...
Дитинство закінчилось. Починалась юнь...

Володимир Сиротенко.

Багатий граф та побратим Шевченка (Яков де Бальмен)

Коли мої ровесники наприкінці 50-х, початку 60-х приносили присягу будівника комунізму, я біля могилки Опанаса Марковича приносив Присягу Роду. Та вона дуже мало відрізнялась від тієї присяги будівника комунізму. Хиба тим, що клявся у вірності Батьківщині, а не Державі, обіцяв служити Людям , а не владі. Клявся донести до них Правду Роду і правду про Рід...

З того часу минуло майже півсторіччя. Нема вже давно Держави мого дитинства, ніхто вже не будує комунізм. Настав час донести до прийдешнього покоління Правду про Рід, адже новий, нинішній устрій ще безпам’ятнішій за попереднього.

Я вже друкував у „Дні” у жовтні 1998 спогади про прадіда –Миколу Андрійовича Вербицького-Антіоха, побратима Шевченка, автора першого куплету „Ще не вмерла Україна”, співзасновника „Земського союзу”і кадетів. Зараз розповім про іншого Тарасового побратима – Якова де Бальмена.

Народився він 16.07.1813 в родовому Ліновицькому маєтку, що дістався його батькові Петру Антоновичу де Бальмену з посагом його дружини Софії Башилової. Був Яків старшою дитиною, тобто спадкоємцем батьківського багатства. У ті часи дворянські діти повинні були вчитися в гімназії. Але чим багатше був дворянин, тим довше навчав він дітей у себе вдома. Так і Яків( втім, в дитинстві його звали Жаком) навчався вдома. У заяві про допуск до іспитів за 7 клас Ніжинської гімназії вищих наук написано, що удома пройшов курс наступних наук: священної історії, російської граматики, риторики, логіки, літератури, географії, історії, арифметики, алгебри, геометрії, тригонометрії, планіметрії, диференціальної і інтегральної математики, загальної фізики, природознавства, французької, німецької мови і латині. У 1830 році Яків відмінно склав іспити за 7 клас і був зарахований вільним слухачем тієї знаменитої гімназії вищих наук...

Він зразу став першим учнем в класі, одержував почесні грамоти, заносився в книгу пам'яті класу і книгу честі гімназії.В одному класі з ним вчились — Вася Прокопович, в майбутньому викладач кадетського корпусу, письменник, громадський діяч. Вася Халупко, в майбутньому начальник канцелярії департаменту гідрографії військово-морського Міністерства, мандрівник, письменник. Майбутній директор Чернігівської гімназії Гриць Гудима, далекий родич Якова, майбутній письменник Петро Катеринич. Тоді вже гімназистам дозволялось жити не у пансіоні, під жорстким наглядом, а на квартирах у викладачів. На квартирі знаменитого професора-історика Соловйова, разом з Яковом і Катериничем жили земляки , сусіди по маєтку, Євгеній Гребінка, старший його на рік, і молодший на 4 роки Сашко Афанасьев (Чужбинській).Знамениті у майбутньому українські поети-пісняри, чиї пісня народ співає і нині...

Дні занять йшли непомітно. Наступив 1831 рік. Перед новим Роком, а він тоді відзначався 13 січня, Яшина хресна мати княгиня Тетяна Волховська традиційно влаштовувала грандіозні бали. Цього разу Яшина мати вирішила представити Вищому Світу і свого сина. Яша із захопленням прийняв пропозицію. І ось 11.01.31 вони приїжджають на бал до хресної, яка відвела улюбленому хрещенику «навіки» окрему кімнату в своєму маєтку. Саме тоді Яків зустрів, і покохав з першого погляду свою кузину, 16 річну красуню Софію Вишнєвську, теж хрещеницю Волховської. От як він сам описує ту першу зустріч:

«Біля столу ходили дві дівчата, але я бачив тільки одну – високу, струнку в блакитному платті, з каштановими локонами на ніжних плечах. Ні, це була не дівчина, не жінка – це був ангел, божество, щось неможливе».

Дівчинка, що вперше вийшла в світ, сама закохалася в нього по вуха. Вони вже не бачили нікого, окрім один одного. Щебетали між собою у куточку або в затишних місцях парка. Вони вступили в свій, особливий світ Кохання, в якому більше нікому не могло бути місця. Але Якову мало було бути з коханою. Йому потрібен був хтось, з ким би він міг ділитися своїми враженнями, кому б він міг розповідати про свою любов до Софії. Йому потрібен був старший Друг. Справжній Друг. Ідеал Чоловіка. І такий ідеал чоловіка він зустрів на тому ж балу.

Зіркою того балу був схожий на лорда Байрона, такий же романтично-красивий і кульгавий на поранену ногу, штабс-капітан Михайло Володимирович Юзефович. Груди його прикрашають ордени, обличчя робив мужньо-прекрасним шрам від шабельного удару. Він вважав себе поетом. Та і не тільки він, Олександр Пушкін,(моє покоління ще вивчало вірші цього геніальному поета), описуючи зустріч з М. Юзефовичем в своїй «Подорожі в Арзрум», назвав його талановитим поетом. ..

Яків був в захопленні від знайомства з бойовим штабс-капітаном, ідеалом справжнього Чоловіка. Таким, яким він сам мріяв стати. Він з радістю прийняв дружбу, запропоновану Михайлом, навіть присягнувся, що служитиме в ескадроні Юзефовича…

Михайло Володимирович став повіреним в його любовних справах. Уявляєте, як відчував себе Юзефович, сам по вуха закоханий в Сонечку і вимушений не тільки приховувати свої почуття, але і вислуховувати сповіді її коханого, слухати, як вона сама призналася тому в любові і прихильно прийняла пропозицію про шлюб. З горя він навіть надрукував в «Одеському альманаху» за 1831 рік (т.26 №1-2,стр.193 і 260) два вірші присвячені «С.Г.В-ой» в яких із захопленням описує прекрасний її образ і передрікає страждання і ранню смерть. При цьому в другому вірші він дорікає їй за «миті розбещеності, яким вона віддалася в жахливо фатальні миті». Не варто було Якову мучити побратима своїми одкровеннями…

Та на наступному балу з’явився новий претендент на серце Софії. Це був син предводителя повітового дворянства штабс – ротмістр Платон Закревській. Ось що записав Яків в своєму щоденнику: «Закревській відверто залицявся за нею. Він – гвардієць, ротмістр, хороший собою. Спритний і був у вищому світі. Знає, як зачарувати дівчину, дівчину недосвідчену. Вона, напевно, полюбить його». Марно боявся Яків. Бабусі Волховській красень Платон Закревській чомусь був антипатичний. Вона заборонила хрещениці навіть думати про нього. Для Якова той бал і ті відверті залицяння Закревського стали каталізатором творчості. 5.06.31 він записав в щоденнику: «Я хочу писати повісті. Писатиму поки тільки для себе… Я не можу більше приховувати в грудях відчуття, вони душать мене…» У романтичній повісті, як водиться, були героїня, герой і антигерой. Героя, звичайно, він списав з Юзефовича: «Юзефович, його характер, його вуса, його молодецьки розрубана фізіономія потрібні мені в моїй повісті…». Героїня, звичайно, була списана з Софії, а ось антигерой списаний з Платона Закревського…Читати ту повість він давав тільки своєму другові Льоні Рудановському ну і, звичайно, Софії. Вони з Софією, користуючись правами родичів, майже весь вільний час знову проводили разом. Та і не тільки вільний. Замість бібліотеки Яків частенько виїжджав до Софії. Скоро такі відносини хрещеників стали відомими Волховській. Це шокувало „стареньку мати”, як її звав Шевченко. Справа в тому, що бабуся знала страшну таємницю Софії – справжнім її батьком був батько Якова – Петро де Бальмен... Тож, щоб хрещеник не натворив справ, упрохала колишнього свого коханця, генерала Сумарокова написати батькам Якова лист з пропозицією влаштувати хлопця в Петербурзьке військове артилерійське училище. Батьки страшенно зраділи такій пропозиції. Яків же ледь не звар’ював від того, що рушаться його плани щодо Софії. Він навіть захворів з горя і валявся в пропасниці мало не місяць. Мимоволі про училище довелося забути...

Нарешті він склав випускні іспити і одержав право на чин 12 класу, тобто таке ж, як і у випускників університету, що захистили кандидатський диплом. Тепер він був достатньо дорослою людиною, щоб одружитися. Яків поїхав в Мойсеєвку, щоб обговорити умови весілля з Софією. Але хресна не дрімала. Вона знайшла Софії нового «гідного» жениха – старого неодруженого Михайла Андрійовича Маркевича. Коли Яків прибув в Мойсеєвку, то якраз потрапив на заручини Софії і Маркевича. Він пише в щоденнику: «Як я вимучився за ці дні і злому ворогу не побажаю, хіба що Маркевічу. Ось чим закінчився сон моєї юності. От як я вступаю в життя. Ось ті радощі, що усміхалися мені в майбутньому…»

У розпачі Яків звернувся до свого старого друга Юзефовича з проханням виконати ту колишню обіцянку — узяти на службу в ескадрон. Адже він тепер одержав чин і мав повне право поступити на службу, відповідно до цього чину. Повідав він і про гірке фіаско своєї любові. Юзефович зробив все, щоб Якова зарахували унтер-офіцером в його Білгородський уланський полк, розквартирований в Чугуєві. Навіть поселив його в своїй квартирі. По проханню Якова звання унтер-офіцера змінили на юнкера…Прийнятий він був понад штатний розклад, тобто потрібен «як п'яте колесо у возі». Прослужив він в полку з 20.10.32 по 6.02.1837. Роботою його не перенавантажували, так що мав досить вільного часу, щоб писати повісті. Тут він написав свої великі повісті — «Вигнанець» (у ній він, перший в тодішній Росії, написав ясно і благородно про декабристів) «Самовбивця», «Пустеля» і купу дрібніших повістей і оповідань. У рукописах вони ходили серед друзів - офіцерів. Кращий екземпляр він переплів і відвіз додому в Ліновицю. Там він і зберігся .

Настало літо 1835.Михаилу Юзефовичу після 15 років непорочної служби надали річну відпустку. Знаючи про фіаско з шлюбом у Якова, він поїхав до Мойсеєвки з твердим наміром одружитися на Софії. На жаль, цього разу і Юзефович спізнився! Волховська вже видала Соню заміж за начальника таємної канцелярії генерал-губернатора Бібікова – Миколу Еварестовича Писарева (1805-1884). Писарев був фігурою дуже колоритною. Якщо Ви дивилися серіал по творах Крестінського «В трущобах Петербургу», то образ князя Миколи, що вийшов у відставку після роботи в розвідці і контррозвідці, якраз і списаний Крестінським з Писарева…

Писарев потоваришував з бойовим офіцером. Він навіть запропонував другові дитинства молодої дружини кинути армію і прийняти посаду інспектора шкіл Київського учбового округу. Юзефович прийняв пропозицію, а через якихось півтора роки, по протекції Писарева, він став помічником куратора учбового округу…

Якова де Бальмена в січні 1838 переводять ад’ютантом генерал-лейтенанта Шабельського, штаб якого розташовувався в польському містечку Красноставе. Яків виїжджає в цей невідомий Красностав. Його оточують нові люди, з іншими звичками і поглядами. Якщо раніше і в Білгородському уланському, і в Ахтирському гусарському полках всі тільки і говорили про Пушкіна, Жуковського, Гоголя, то тут, в Польщі ті російські письменники опинилися не в шані. Тут взагалі цінували тільки театр, жінок та картини. Саме тут Яків захопився малюванням і створив цілу галерею малюнків з буденного життя товаришів по службі. Ці малюнки і зараз вражають експресією і дивовижним трохи глузливим реалізмом.

Тут в Польщі він подружився із земляком – Семеном Хмельницьким, що мав масу друзів серед місцевих поляків. Хтось з них приніс друзям заборонену «Книгу народу польського і пілігримства» Адама Міцкевича. Книга мала величезний вплив на Якова. Він переклав її російською, скоректувавши відповідно до регалій української історії. Це саме той рукопис, який в 1844 році передасть Костомарову Семен Хмельницький і який стане одним з основних доказів «революційності» Кирило-Мефодієвського братства…

В кінці 1839 року його полк повертають на Україну з дислокацією в Умані. Звідси до малої Батьківщини рукою подати. На різдвяні свята поїхав на бал до Волхонської. Не було вже на балу ні Софії, ні Юзефовича. Зате зустрів там сусідів – Закревських. Молодша – Машенька Закревська була в захопленні від нього. Віктор Закревській став побратимом, вівів в товариство мочемордів. Яків став зватись „головний квартмейстер Яків Дибайло” З того часу, при всіх поїздках додому, він завертав до Закревських в Березову Рудку. Тут збирається товариство «Мочеморд», створене Віктором за образом і подобою «Всепьянейшего Собора» Петра Великого. Тут Яків читає свої повісті. Машенька і мочеморди в захопленні від повістей і молять надрукувати їх. Але Віктору соромно друкувати таке під своїм ім'ям. Вже занадто вони романтично-сентиментальні. Просить дозволу у Закревських підписуватися ім'ям Софії Закревської. Вони погоджуються. Та от яка дивина. Я передивився всі родословники нашого Бориса Модзалевського – нема серед українських Закревських того часу Софії.Видно, Яків скомпанував прізвище з ім’ям свого вічного кохання Софії Вишневської.

На початку червня 1840 Яків їде до Петербургу, де побратим Гребінка, що став вже відомим літератором, пробиває альманах україномовних творів. Яків вручає Євгену повісті і просить, щоб допоміг йому надрукувати ті пародійні «Листи», в яких інститутка Глафіра виливає душу своїй подрузі Олені про перипетії свого кохання з молодим офіцером Валентином Михайловичем. В тих „Листах” Яків описує все, що було колись у нього з Софією. Все, що було описане в його давнішньому щоденнику.

Надруковані ті «Листи» були в « Вітчизняних записках» в кінці 1841. Допоміг таки приятель Гребінка…Тоді ж у Гребінки Яків познайомився і з веселуном Шевченком, завсідником Гребінкивськіх «вечірок»...

Бабусі переповідали, що це саме Яков зманив Тараса, який в 1840 році отримав свій перший в житті гонорар за „Кобзаря” махнути з ним на море. Що саме він по дорозі до моря заїхав з Тарасом до неперевершеного поета
Українських горілок Віктора Забіли. Саме з-за тієї самовільної тривалої відлучки, зафіксованої скарбником Товариства заохочування художників генералом Сапожниковим і не послали Тараса після закінчення Академії в Італію. Та ніде не знайшов я слідів про ту поїздку до моря двох побратимів...

Яків узявся створити альбом, з переписаного польськими літерами Тарасового «Кобзаря» і ілюстрацій до нього.

1842 рік у Якова проходить в роботі над повістями, внаслідок чого в «Отечествєнних записках» (т.26 № 1-2 за 1843 рік) друкується його повість «Ярмарок» за підписом С.Закревская…

Влітку 1843 він одержує чергову відпустку…29.06.1843 він знову на балу у Волховської. Тут він зустрічається із старими друзями - Гребінкою, і Тарасом Шевченком. Ночують вони в його особистій кімнаті, закріпленій за ним Волховською ще з днів юності. Після балу вони утрьох їдуть спочатку до Яготину, потім до Закревських, потім в маєток Бальменів…

Тут, у Зеленій рудці Гребінка закохується у Машеньку Ростенберг і при побратимах пише свої безсмертні „Очі чорні”. Він сам їх і співає, під французьку похідну пісню, мелодію якої награє на гітарі Яків. Тарас навіть прослезився від тієї пісні. Він і сам тоді закохався у чужу красуню – Ганну Закревську. Тільки Яків мучився одинацтвом з-за вічного кохання до Софії.

На зимові свята відпустку Яків проводить у Закревських, обговорює тут свій майбутній альбом Шевченкового «Кобзаря». Після цього, повернувшися до Одеси, де тоді служив ад'ютантом генерала Данненберга, він віддає альбом в палітурку. У тому альбомі не тільки його малюнки, 24 ілюстрації зробив його брат у других М.Башилов. Сам Яків виконав 28 ілюстрацій, в основному до «Гайдамак» і «Гамалії»…

З лютого 1844 року він разом з корпусом в Дагестані, де російські війська тіснять чеченців Шаміля. Яків – ад'ютант генерала Лідерса. Йому абсолютно не подобається ця незрозуміла війна, коли тобі в спину може кинути ніж навіть сторічний дід або мала дитина .Не подобаються генерали, що за традицією, що збереглася і донині, рапортують про чергові перемоги. Обурений Яків де Бальмен малює карикатуру . На передньому плані величезна афіша з написом «Соте і останнє підкорення Кавказу» а нижче меншими літерами «Великий спектакль перед походом генералів».Під тією афішею лялька Миколи 1,а перед ним люди, що протягують мішок з мільйоном червонців…Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужиться, віддав той малюнок генералу Лідерсу, той передав його в 111 відділення. Завдяки цьому він і дійшов до нас…

У липні 1844 Лідерс у справах служби виїхав до Одеси. Захопив з собою і Якова де Бальмена. У Якова з'явилася можливість забрати свій альбом у палітурника і переправити його Віктору Закревському, написавши в супровідному листі: «Посилаю тобі, люб'язний Віктор плоди нашої праці – мого і Михайла Башилова. Всі глави творів Тараса з віньєтками. Вони написані латинськими буквами, щоб якщо прийде фантазія Тарасу видати їх за межею, всі могли читати, особливо поляки. Це не подарунок тобі. Посилаю тільки для заощадження. Збережи з належною ретельністю. Саме тебе обираю, як людини, яка відчуває і розуміє значення багатьох віньєток без пояснення. Сподіваюся на тебе, як на кам'яну гору…»

Згодом Закревський передав цей альбом Тарасу. Тарас не мав змоги тягати з собою по всій Україні папери, віддав його на зберігання побратиму Якова Михайлу Юзефовичу, а той вже передав його своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в тому зловісному 1847. Тоді і потрапив в архів 111 відділення, де і зберігався весь час лихоліття…

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не взнаємо справжніх обставин його загибелі, як не знаємо всіх обставин загибелі тисяч наших хлоп'ят в Афганістані, російських солдатів і офіцерів в тій же Чечні. Знаємо лише те, що головнокомандуючим тоді був Одеський генерал-губернатор князь Воронцов, що розгубив за час губернаторства залишки військових навиків. Знаємо, що 13.07.1845 о третій годині ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго. Все закінчилося тим, що його колону чеченці відрізали від основних сил. Довелося відступати. Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав Якова де Бальмена до Воронцова, повідомити про стан справ. Коли основні сили пробилися до колони Лідерса, виявилося, що Яків зник, як зник і ад'ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на пошуки зниклих. Назначили велику нагороду тому, хто знайде їх тіла. На жаль, нікого так і не знайшли. Знайшли тільки сумку де Бальмена з його малюнками… Передали її до Петербургу. Альбомом зацікавився Спадкоємець, майбутній імператор Олександр 11.Завдяки його особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів…

Так загинув побратим Шевченко, багач, граф і бунтар. Це він був натхненником «Закону Божого» або «Книги буття українського народу»- програмного документа Киріло-Мефодієвського братства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів Тараса Шевченка «Кавказ»…І це все, що про нього ми знаємо…

к.т.н. Володимир Сиротенко (Вербицкий) 79049. Львів. Скрипника 1/135 sirotenko@polynet.lviv.ua

Кiлькiсть переглядiв: 2013

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.